Екологічна психологія в Україні

Екологічна свідомість

Зазвичай під екосвідомістю розуміють певне психічне утворення (частину свідомості), пов’язане з відношенням «Людина – Природа». Однак єдиного тлумачення цієї категорії немає. Існують принаймні три підходи до її визначення, в яких екологічна свідомість постає:

• науково-практичним відображенням зв’язку людини та суспільства з теперішнім і майбутнім навколишнім середовищем, необхідність гармонізації відносин між ними;
• «...звичайною буденною людською свідомістю, змістовно спрямованою екологічними сенсами» ( В. О. Скребець);
• сукупністю екологічних уявлень, ставлень до природи, стратегій і технологій взаємодії з нею (С. Д. Дерябо, В. А. Ясвін, В. І. Панов).

Відповідно до цього будуються різні концепції, на основі яких розробляють діагностичні методи вивчення особливостей екологічної свідомості. Вагоме місце тут посідає проблема її типізації. Сьогодні найбільш поширеним є підхід, згідно з яким виокремлюються три типи екологічної свідомості, пов’язані з домінуванням одного з трьох елементів середовища – людини, природи чи їх співіснування (В. Ясвін, В. Панов, О. Рудоміно-Дусятська, В. Скребець, А. Льовочкіна):

• антропоцентрична екосвідомість;
• природоцентрична екосвідомість;
• екоцентрична екосвідомість.

Антропоцентрична екологічна свідомість складається із сукупності уявлень про надприродність, всесилля людини як істоти, що володіє безмежними можливостями у скоренні природи. Сутність антропоцентричної свідомості розкривається в таких світоглядних установках:

• вищою цінністю є людина; природа є її власністю; все інше в природі – важливе, якщо корисне людині;
• світ має ієрархічну будову – вершину займає людина, середину – предмети нею створені, низ – природні об’єкти, які, у свою чергу, поділяються залежно від людської вигоди. Світ людей протиставлений світу природи;
• метою взаємодії з природою є її використання для задоволення потреб людини, отримання «корисного» продукту;
• розвиток природи має підпорядковуватися розвиткові людства.

Антропоцентричні уявлення несуть історичний характер, сформувалися як результат відділення людини од природи для задоволення людських потреб (Ле Гофф). Установки такого типу свідомості притаманні всім сферам людської діяльності, зрештою, саме їх можна вважати причиною сучасної екологічної кризи, що загрожує перерости в екологічну катастрофу.
У цілому, характерним для антропоцентричного типу екосвідомості є: протиставлення людини і природи як її власності; сприйняття природи як об’єкта одностороннього впливу людини; суто прагматичний характер мети детермінований, перш за все, економічним зиском нею, взаємодіяти з нею.

Ці ідеї одним з перших чітко сформулював Г. Бейтсон [5] наприкінці 60-х рр. XX ст. Прихильник системного підходу побудував систему динаміки екокризи. Сучасна загроза існуванню людини полягає у трьох фундаментальних чинниках, що взаємодіють між собою:

• технічний прогрес;
• зростання чисельності
• помилки мислення і ставлення до довкілля.

Зростання веде до прискорення технічного прогресу й призводить до сприймання природи як ворога. Нові технології, у свою чергу, сприяють зростанню народжуваності й посилюють нашу гординю щодо довкілля. Найгірше, що ці процеси є автокаталітичними, тобто чим більше чисельність, тим швидше вона зростає.
Однак не обмежуючись лише констатацією фактів, Бейтсон також запропонував шляхи виходу з ситуації, що склалася. Вони полягали у руйнуванні цієї системи. В інші часи та в інших цивілізаціях ставленням людини до навколишнього середовища і до оточуючих людей керували тенденції і передумови, системи людських цінностей. Наприклад, давню гавайську цивілізацію, як, до речі, і сьогоднішніх гавайців, не турбує західний «HUBRIS». Тому, на думку Бейтсона: сучасний європейський шлях розвитку не може бути єдино можливим.

Природоцентричному типові екологічної свідомості притаманні установки, подібні до тих, що були властиві людям первісної епохи. Ці установки набули певного поширення в розвинутих країнах світу наприкінці XX ст. Стверджується, що:

• найвищу цінність має природа, людство підпорядковане їй; усе, що воно робить має оцінюватися насамперед з погляду того, чи є це корисним для природи;
• на вершині ієрархічної картини світу знаходиться природа, у низу – людство, що поставило свій потенціал їй на службу;
• метою взаємодії з природою є збереження її в усій первозданності, в усьому розмаїтті її форм та видів;
• розвиток природи усвідомлюється як природний еволюційний процес, якому має підпорядковуватись розвиток людства.

Відповідно, природоцентрична екологічна свідомість – це система уявлень про світ, що базуються на ідеї залежності соціуму від природи. Свідченням проникнення природоцентричних установок у буденну свідомість є, наприклад, радикалізація діяльності «зелених» у Західній Європі, що у крайньому своєму прояві ставлять за мету знищення цивілізації, взагалі. Природоцентричні уявлення часто знаходять відбиття у таких «сценаріях» виходу з екологічної кризи, де діє суворе самообмеження й відмова від більшості досягнень цивілізації. Начебто завдяки цьому тільки й можливо зберегти гармонію з навколишнім середовищем.
На перший план екоцентричного типу екологічної свідомості ставиться взаємозв’язок, взаємодія, взаєморозвиток людини й природи. Ця свідомість характеризується такими установками:

• найвищої цінності набуває гармонійний розвиток людини і природи, оскільки людина – не власник природи, а лише один з членів природної спільноти; світ людей не протистоїть світові природи, вони є елементами єдиної системи.
• відмова від ієрархічної будови світу, оскільки людський розум не надає жодних привілеїв, а, навпаки, накладає додаткові обов’язки стосовно навколишнього середовища;
• метою взаємодії з природою є задоволення потреб усієї природної спільноти; вплив на природу замінюється взаємодією з нею;
• розвиток природи і людства мислиться як процес коеволюції, взаємовигідної єдності.

Ідеї ексцентризму одним з перших обґрунтував В. Вернадський у вченні про еволюцію біосфери, перетворенню її в якісно новий стан – ноосферу, що є єдиною системою «людство–природа», яка формується під впливом людського розуму. Ноосфера – якісно нове окультурене природне середовище, що гармонійно об’єднує природні й антропогенні компоненти. Саме звідси випливає відповідна структура екоцентричного типу екологічної свідомості як системи уявлень про світ. Для неї характерні: орієнтованість на екологічну доцільність, відсутність протиставлення природи та людини, суб’єктне сприйняття природних об’єктів у взаємодії з ними; баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії з довкіллям. Зрештою, екоцентричний тип екологічної свідомості можна визначити висловом А. Швейцера: «Я є життя, яке воліє жити. Я є життя серед життя, яке воліє жити».
Іншу типологію екологічної свідомості запропонував А. Калмиков. Він доповнює конструкт «Природоцентризм–Антропоцентризм» конструктом «Екоорієнтація–Егоорієнтація». У результаті вирізняється чотири типи екологічної свідомості:

• егоорієнтований природоцентризм, подібний до ставлення дитини до батьків: людина орієнтується тільки на себе, але джерелом усього, насамперед власного існування, визнає виключно природу;
• екоорієнтований природоцентризм характеризується не лише ставленням людини до природи як найвищої цінності, але й нівелюванням самої себе до рівня істоти, начебто випадково створеної природою;
• егоорієнтований антропоцентризм – людина уявляє себе центром всесвіту, а все, що навколо, існує тільки для неї;
• екоорієнтований антропоцентризм, на думку Калмикова, є найбільш привабливою альтернативою.

У межах цього типу екосвідомості людина залишається центром світу і головною його цінністю, але орієнтується вже не на себе, а на розбудову й збереження свого дому – Світу. Всесвіт є не просто скупченням матеріальних тіл, а щось на зразок розумного організму. Людина розглядається ним як священик, призначення якого – надихати природу, перетворювати речовини в осмислену духовну субстанцію. Саме в цьому вбачає А. Калмиков мету будь-якої людської діяльності.
В іншому напрямі розвиваються погляди на типізацію відношень «Людина–Природа» західними вченими. Зокрема, У. Шелдон пропонує розділяти екосвідомість відповідно до виділених ним на основі фізичної будови тіла трьох типів людей – ектоморфних, мезоморфних та ендоморфних. Цій градації відповідають прояви їхнього темпераменту – вісцеротонії, соматонії і церебротонії. Ектоморфний тип зосереджує увагу на власному внутрішньому стані, сприймає місцевість, виходячи зі свого настрою, а не такою, якою вона є насправді. Це тип, що сприймає пейзаж як екран для відбиття власного настрою. Мезоморфний тип відрізняється любов’ю до природи, вбачаючи в ній джерело свого оптимізму, місце діяльності. Цей тип людей сприймає середовище як об’єкт впливу. Тому вони й прагнуть опанувати цим простором і завоювати його. Зрештою, ендоморфний тип – надто релаксуючий, чуттєвий. У сприйнятті природи такі люди відкриті для її впливу й мріють приєднатися до неї всією своєю істотою, всіма почуттями.

 

Ідентичність – складний психологічний феномен, який містить усвідомлення суто людського в людині (Е. Фромм), переживання внутрішньої тотожності, конгруентності самому собі (Е. Еріксон), індивідуальність зовнішнього та внутрішнього, яка зберігається попри зміни середовища (И. Кон), переживання відмінності чи подібності іншим (X. Теджфел). Ця багатозначність змісту ідентичності відбивається у термінології. Представники різних теоретичних напрямків виділяють его-ідентичність чи Я-ідентичність (Е. Еріксон, І. Гоффман, Ю. Хабермас), групову ідентичність (В. Агєєв), позитивну і негативну (А. Ватерман), передчасну, дифузну, мораторій, досягнуту (Дж. Марсіа), усвідомлювану і неусвідомлювану (Дж. Мід), особистісну і соціальну ідентичності (Дж. Мід, І. Гоффман, і Ю. Хабермас, X. Теджфел, Д. Тернер, Г. Брейкуелл).

В цілому, проведений аналіз проблеми ідентичності свідчить про те, що це явище в аспектах переживання людиною своєї неповторності, відмінності від інших, тотожності собі тісно пов'язане із її матеріальним, предметно-просторовим оточенням. У процесах формування, захисту, підтримки особистісної ідентичності важливу роль відіграє не тільки соціальна активність людини, але й предметно-перетворююча діяльність, яка за своїм змістом та формами відповідає особистісному завданню, – втілити себе у рукотворному, природному світах, закарбувати у них свій особливий внутрішній світ, відчути себе індивідуальністю. Реалізуючись у матеріальному світі, людина психологічно привласнює його, розглядає як продовження себе. Таке привласнення проявляється як переживання цінності тих чи інших предметів, зокрема, для задоволення потреби у підтриманні особистісної ідентичності, керованість, освоєння таких предметів в процесах практичного чи теоретичного їх перетворення, готовність їх захищати в разі посягань на них. У результаті середовище «проникає» в особистість та самосвідомість людини. Набуваючи, таким чином, психологічного виміру, воно стає об'єктом турботи і дбайливого ставлення людини, яка в свою чергу знаходить в ньому нові ресурси для особистісного зростання і розвитку.